Закинутий Костянтинівський кар'єр та затоплені екскаватори, Березівка

Уявіть екскаватор заввишки з десятиповерховий будинок і вагою як сотня танків. А тепер уявіть, що він стоїть нерухомо посеред озера, з якого стирчать тільки кабіна та частина стріли. І так вже понад десять років. Так виглядає Костянтинівський вугільний розріз у селі Березівка на Кіровоградщині — одна з найсюрреалістичніших локацій України.

Це місце поза туристичним мейнстримом: ні замку, ні монастиря, ні легенд про скарби козацької доби. Натомість — величезна затоплена яма, кілька покинутих радянських і німецьких машин-гігантів та абсолютна тиша, в якій колись гарчали мотори тисяч кубометрів вугілля на годину.

Карточка локації

У цій статті

1. Що таке Костянтинівський розріз і чому варто їхати
2. Історія: як на Кіровоградщині копали вугілля
3. Техніка-монстри: ЕРШРД-5250 і німецький TAKRAF
4. Кладовище екскаваторів: чому їх не вивезли
5. Що там сьогодні: озеро, острів, тиша
6. Що розповідають сталкери і місцеві
7. Близькі локації: Морозівський розріз і Олександрія
8. Що подивитися на місці
9. Як дістатися
10. Чек-лист мандрівника
11. Питання, які виникають найчастіше

Що таке Костянтинівський розріз і чому варто їхати

Костянтинівський вугільний розріз — це покинутий кар’єр з відкритого видобутку бурого вугілля. Не плутати з шахтою: тут не лізли під землю, а копали зверху — великими ступенями, як у грецькому амфітеатрі, тільки навпаки. На дні цього амфітеатра стояли машини, від розмірів яких психіка спершу відмовляється.

Тепер усе це — гігантська водойма з островом посередині, кількома застряглими в часі екскаваторами та абсолютною індустріальною тишею. Туристи називають це місце «кладовищем екскаваторів» — коротко, точно, без зайвих слів.

Сюди їдуть за трьома речами: масштабом техніки (такого у вас точно нема в інстаграмі), атмосферою «земля забула про цей шматок СРСР» і фотографіями, які виглядають як кадри з пострадянського science fiction. Якщо ви любите індустріальні руїни, занедбані велетенські машини або просто шукаєте локацію, де очі заокруглюються самі — це сюди.

Історія: як на Кіровоградщині копали вугілля

Кіровоградщина — не Донбас, але теж шахтарський край. Тільки тут видобували не кам’яне вугілля, а буре — молодше, м’якше, з нижчою теплотворністю. Воно лежить неглибоко, тож копати його вигідно прямо зверху.

Промисловий центр басейну — місто Олександрія. У 1976 році там створили державну холдингову компанію «Олександріявугілля», яка об’єднала всі розрізи й шахти регіону. Найкращі роки прийшлися на середину 1970-х: у 1975-му видобули 12,7 мільйона тонн вугілля й виробили 4,3 мільйона тонн брикетів.

До 1990 року в системі «Олександріявугілля» працювало понад 20 тисяч людей. До 2004-го — 6 тисяч. До 2010-го всі розрізи зупинилися. За 35 років галузь схудла з кита до риби.

Костянтинівський розріз був наймолодшим у трійці «олександрійських»: запустили його у 1987 році. Розрахунок був простий — нові пласти, нова техніка, ще довгі роки видобутку попереду. У найкращі сезони тут діставали понад мільйон тонн вугілля на рік.

Але в Україну прийшли 1990-і, потім 2000-і. Газ дешевшав, бура вугілля дешевшала ще швидше, рентабельність танула. У 2010 році розріз остаточно зупинили. Техніку, яку було простіше залишити, ніж демонтувати, — залишили. Кар’єр почав поволі заповнюватися ґрунтовими водами. І заповнюється досі.

Техніка-монстри: ЕРШРД-5250 і німецький TAKRAF

Головна туристична родзинка Костянтинівки — не сам кар’єр, а кар’єрна техніка, яка тут залишилась. Дві машини, від яких пристойно отетеріти.

Роторний екскаватор ЕРШРД-5250 — радянський кар’єрний велетень. Цифри:

• Маса: 4 100 тонн (близько ста танків Т-72).
• Висота: понад 30 метрів (десятиповерховий житловий будинок).
• Конвеєрна стріла: до 190 метрів — майже два футбольних поля.
• Виробництво: Дніпропетровський завод важкого машинобудування, кінець 1980-х.

Цей екскаватор не «копає лопатою» — на торці його стріли крутиться величезне колесо з ковшами, як у дитячій млиновій іграшці, тільки в кожному ковші — кілька кубометрів породи. Він знімав вугілля шарами, посуваючись по уступу, і за зміну видавав на конвеєр десятки тонн породи. Зараз стоїть законсервований, по щиколотки у воді, і дивиться на вас порожньою кабіною.

Багатоковшовий ланцюговий екскаватор TAKRAF — німецький, виробництво НДР, 1980-ті. Принципово інша конструкція: замість роторного колеса — ланцюг із ковшами по периметру стріли, як у ланцюговій пилі, тільки гігантський. Працював у парі з ЕРШРД на іншій ділянці кар’єру.

Подібну техніку в Україні можна побачити в трьох місцях: тут, на сусідньому Морозівському розрізі та на колишньому Яворівському сірчаному комбінаті під Львовом. Усе інше — вже давно різано на брухт.

Зблизька ці машини виглядають як декорації з фільму Андрія Тарковського — залізні скелети, обплетені стропами і кабелями, серед чорного боку кар’єру і яскраво-зеленої молодої берези, що проросла прямо крізь стрічковий конвеєр.

Кладовище екскаваторів: чому їх не вивезли

Логічне питання: 4 100 тонн металу — це ж купа грошей. Чому за 15 років після зупинки розрізу ці гіганти досі тут?

Причин кілька, і всі — типово українські. По-перше, демонтувати такий екскаватор — це окремий технічний проєкт із спеціальними кранами, перекриттями доріг і десятками фахівців. Дешевше залишити стояти. По-друге, кар’єр почав затоплюватись швидше, ніж хтось встиг придумати схему вивезення. Воду качати — шалені гроші. По-третє, право власності тривалий час пливло між державною компанією, ліквідаторами і місцевою владою — поки розбиралися, хто саме «має» цей металобрухт, минули роки.

І нарешті, найприкріша причина: техніку розкомплектували мародери. Зняли все, що знімалося — кабелі, кольоровий метал, окремі агрегати. Лишилися несучі конструкції, які без обладнання вже не «варті» демонтажу для нового використання. Тільки на брухт — а це знову повертає до пункту 1.

У підсумку маємо те, що маємо: один із найфотогенічніших промислових цвинтарів Європи, де гіганти стоять тихо й знаходять своїх відвідувачів самі.

Що там сьогодні: озеро, острів, тиша

Кар’єр повільно стає озером. Площа дзеркала води росте з кожним роком, береги осипаються, рівень повзе вгору. Посередині — великий острів з нерозкопаної породи, на якому встигли вирости чагарники. Із води стирчать частини техніки, рейки колишніх конвеєрів, фрагменти бетонних опор.

Глибина в центральній частині — десятки метрів. Вода прозора, з характерним сіруватим відтінком (привіт, буре вугілля у завислих частинках). Купатися ніхто не наважується: дно непередбачуване, рятувальників немає, і взагалі — це затоплений промисловий об’єкт, не курорт.

На березі — залишки конвеєрних галерей, технічних бараків, шматки трубопроводів. Все це поросло бур’яном і ясенами. Влітку тут стрекочуть коники й на воді сидять качки. Звичайне життя, що повернулось туди, звідки за 25 років видобули мільйони тонн породи.

Що розповідають сталкери і місцеві

Костянтинівка — молода локація, тут немає старих переказів про відьом і скарби. Натомість є сталкерський фольклор — ті розповіді, що передаються від однієї експедиції до іншої й уже почали обростати деталями.

Перша історія — про «примарного машиніста». Мовляв, у пізніх сутінках у кабіні ЕРШРД інколи бачать силует. Швидше за все, це гра світла й тіні від хитких берез на воді. Але навіть удень підніматися на стрілу не дуже хочеться: мостки наскрізь іржаві, кожен крок — як питання «а ти точно хочеш».

Друга — про гігантського сома, який нібито живе на дні затопленої кабіни. Місцеві з Березівки розповідають це з виразом «сам я не бачив, але кум казав». Гігантські соми у штучних водоймах — стандартний український фольклор, тож у щось вірити не обов’язково. Але рибалки тут ловляться добре.

Третя — найжиттєвіша. Подейкують, що частина обладнання, яке зникло з кар’єру у 2010-х, поплила не на офіційний брухт, а в чиїсь приватні кишені. Це не легенда, це реалії пострадянської промисловості. Ну, ви розумієте.

Близькі локації: Морозівський розріз і Олександрія

Якщо вже їдете аж сюди, є сенс зробити з поїздки повноцінний денний маршрут. Поряд є ще дві точки, які дуже логічно стикуються з Костянтинівкою.

Морозівський вугільний розріз. За кілька кілометрів на північ від Костянтинівки. Той самий формат: затоплений кар’єр, покинута техніка, тиша. Технічно це навіть більше «кладовище екскаваторів», ніж Костянтинівський, бо машин там лишилося більше. Логічно дивитися обидва за один день — вони доповнюють одне одного.

Олександрія. 15 кілометрів на схід. Місто, яке протягом 35 років жило на вугіллі, а потім перевчилося жити по-іншому. Якщо є години дві — можна заглянути в музей історії міста, прогулятися центром, поїсти. Це не туристичний хіт, але дає контекст: люди в кар’єрах копали для людей у місті, і коли кар’єри стали озерами, місто стало іншим.

Що подивитися на місці

Береги кар’єру. Найкраще починати огляд з північного краю — звідти видно і техніку, і острів посеред води. Якщо є дрон і дозвіл його запустити — повний кадр локації відкривається саме з висоти.

Роторний ЕРШРД-5250. Головний герой. Підходити можна досить близько, але всередину лізти — не варто: іржа, висота, нічого не страхує. Найкращі ракурси — контражур на заході сонця, коли стріла «розрізає» небо.

Німецький TAKRAF. Стоїть осторонь, на іншому уступі. Менш помпезний, але цікавіший конструктивно — можна детально розглянути ланцюг із ковшами.

Промислова периферія. Залишки конвеєрних галерей, бараки, бетонні опори. Менш «селфі-френдлі», але саме тут найсильніше відчуття «час зупинився».

Як дістатися

Авто (найпростіше). З Києва — через Бориспіль, Кременчук, Олександрію (~330 км, 4–4,5 години). З Кропивницького — ~60 км на північ через Олександрію. Від Олександрії далі трасою на захід через села Нова Прага і Лікарівка до с. Березівка, далі за вказівниками на колишній розріз. GPS: приблизно 48.7355, 32.8492.

Громадським транспортом. Можливо, але не зручно. До Олександрії — потягом або автобусом з Києва/Кропивницького. Далі до Березівки — приміські автобуси кілька разів на день, або таксі (~150–250 грн з Олександрії). Від села до кар’єру — ще ~2 км пішки польовими дорогами.

Найрозумніше. Закладати поїздку машиною, бо без авто складно об’єднати Костянтинівку з Морозівським розрізом і Олександрією. У парі з кимось — ідеально (один за кермом, другий фотографує).

Чек-лист мандрівника

Що взяти:

• Зручне взуття на товстій підошві — навколо багато арматури, бите скло, нерівна порода.
• Воду й перекус — найближчий магазин у Березівці, на самому кар’єрі нічого нема.
• Повербанк — фоток буде багато.
• Дощовик або легку вітровку — на відкритій місцевості погода змінюється швидко.
• Документи (ID-картку або паспорт) — на випадок цікавості поліції чи місцевих сторожів.

Що НЕ варто:

• Лазити по техніці без страховки — іржа сильна, несучі металоконструкції ненадійні.
• Купатися — глибина непередбачувана, дно з арматурою й залишками обладнання.
• Запускати дрон без перевірки чинних обмежень — на час війни правила польотів змінюються; перевіряй регіональні розпорядження.
• Залишати сміття — локація стихійна, прибирати тут нікому, окрім вас.

Питання, які виникають найчастіше

Чи безпечно туди їхати під час війни?

Кіровоградська область — не прифронтова, в окупації не була, але повітряні тривоги бувають регулярно. Перед поїздкою перевір свіжі новини регіону й мапу повітряних тривог. Якщо звучить тривога — не стій біля високих металевих конструкцій, це поганий магніт для уламків.

Чи треба платити за вхід?

Ні. Локація стихійна, без квитків, кас і охорони. Це і плюс, і мінус: нікого не питатимеш, але й допомогти теж нема кому.

Чи можна сюди з дітьми?

Можна, але до берегу й не вдень-два-вечора. Підходити близько до техніки, лізти на стрілу, наближатися до зірваних берегів — категорично ні. Локація фотогенічна, але травмонебезпечна.

Який сезон найкращий для відвідин?

Кінець квітня — травень і вересень — жовтень. Не спекотно, мало комарів, гарне світло, легше пройти польовими дорогами. Влітку тут пилюка й спека на відкритому. Взимку фотогенічно, але дороги розкисають або обмерзають.

Скільки часу закласти на огляд?

Сам кар’єр — 1,5–2 години неспішно, з фотографуванням. Якщо комбінувати з Морозівським розрізом — ще +1,5 години. Плюс трансфер. Загалом одного дня з Олександрії або Кропивницького достатньо, з Києва — краще закладати з ночівлею.

Чи можна запускати дрон?

На момент написання статті — з обережністю й перевіркою чинних обмежень. На час повномасштабної війни польоти цивільних дронів обмежені багатьма регіональними розпорядженнями. Перевіряй ситуацію в Кіровоградській ОВА перед поїздкою.

Костянтинівський розріз — це не легенда, не курорт і не пам’ятка архітектури. Це величезна тиха яма з покинутими гігантами на дні, яка повільно повертається в землю. Вона нагадує, що промисловість — це не вічно: ось 23 роки тут видобували мільйони тонн вугілля, а ось уже 15 років тут квакають жаби й росте береза в кабіні екскаватора.

Сюди їдуть не за лайками й не за «галочкою». Сюди їдуть постояти на краю, подивитися на 30-метровий металевий скелет посеред води й трохи помовчати про те, як швидко великі речі стають маленькими, а маленькі — все одно лишаються.

І коли поряд раптом крекне жук-деревогриз у іржавій балці — це не примарний машиніст. Це просто час робить свою роботу.