Вижити в джунглях Малайзії - #FINDWAY Навколо Свєткі

"А не хотів би ти приєднатись та поїхати в маловідвідуваний регіон Малайзії?"

 

...затримка 0,0001 секунда...Ну а щоб ви відповіли на таке, ще й в Малайзії?! На протилежному боці нашої земної кульки?.... Конюшня хочу! І не важливо що й куди, пригод можна?

 

 

Відповідає мені крута організація по типу громадської - @betouristmy (інстаграм), пакує мене та ще декілька блогерів (з Британії, Кенії, Китаю та Румунії) у маршрутку Богдан малазійського походження, та везе в невідомому напрямку.. Телефон зламаний - а значить самий час їхати невідомо куди невідомо з ким!

 

 

Після недовгої дороги серед гір ми опиняємось у джунглях, біля входу у величезну скелю, де нам кажуть:
- в цій печері живе парніш, який в якийсь прекрасний момент почув голоси, які покликали його в печеру, тож він і залишився тут жити.

 

 

У нього наче є сім'я (але це не точно, живих я їх не бачив), але він проводить багато часу тут та доглядає за печерою.

 

Людина знайшла свій дзен, живущий далеко від цивілізації, але він доброзичливий та класно йде на контакт. Тож завітайте якось до нього, я думаю у вас знайдеться спільна тема про печери :)

 

 

Але нас не залишили в печері, а з комфортом й по-бахатому вписали в пампєзний маєток, нагодували й уклали спаткі пораніше, бо наступний день планувався як #БІМБАРАКЄТАВОГОНЬ.

 

 

Зранку я якось не думаю про смерть, хоча намагаюсь завжди про неї пам'ятати - нехіла така мотивація жити на повну та робити все й зараз, а не відкладати можливості в якийсь там "Потім", "З понеділка", "Бути ще можливість" та "А як же комфорт домашнього дивану?"

 

 

Тож завалилось до нас два таких монстра джипа: багажник то для вас і мілісекунду я радісний вже там стою.

 

Передати весь цей адовий треш якось важкувато, але якщо коротко:
1. Нас повезли у чащу джунглів.
2. Шлях був в гору по пекельному бездоріжжю з багнюки, річки і величезних валунів.
3. Ми їхали стоячи, бо це був хоч якийсь шанс вижити, а не відбити попку\вилетіти з джипа\взагалі померти
4. Всі гілки звісно ж я ловив лобом

 

 

І ось ми в горах та одночасно джунглях, доїхали на якийсь мальовничий водоспад, куди люди взагалі не добераються (окрім що джипів чи тільопати увесь день). Ну й наче ж все топ, ми купаємось, водоспад затягує вниз під воду, але ми у спас жилетах, на вулиці спека, вода арктично-холоднюча.

 

 

І ось ми накупались, пакуємось назад, як я взуваю сандалюню і відчуваю як мене жалить в ногу наче як бджола!
Пасіка ***! - думаю я, але ні, я ж в джунглях, і на місці де мене хтось вкусив - нікого нема.

 

Через пару хвилин бачу місце укуса - а нога вже як вареник, а вєни які йдуть від місця укуса стали якимось аж чорними.. Все як у фільмах, де чуваків кусає нєвєдома діч, вони розбухають і від отрути потім їм кірдик.

 

 

Допоки підійшли місцеві провідники, та консіліумом роздивлялись мою ногу-вареник після невідомої істоти, я вже собі думав "Ну від якоїсь дічі в джунглях окочуритись все ж приємніше, ніж від гопніка на районі"..

 

 

Але чуваки сказали - 别担心！ 不吓人, що аж мені стало легше.. Але ще два дні я хромав..