Київський крематорій на Байковому цвинтарі (Колумбарій), Київ

За останні кілька років у мережі з’явилася велика кількість матеріалів присвячених Київському модернізму. Нарешті почали показувати будівлі створені за принципами Ле Корбюзьє і Оскара Німейєра з іншої точки зору: як архітектуру шедевральну, унікальну, як культурну спадщину, якою можна пишатися і яку варто оберігати.

 

Київський крематорій є однією з найчастіше згадуваних будівель у контексті архітектури київського модернізму. У 60-ті роки почали публічно говорити про трагедію Бабиного Яру (під час Другої світової війни там проводилися масові розстріли, а тіла загиблих спалювали), тому ідея кремації викликала негативні асоціації і реакції в спільноті. Та все ж у 1968 році на території Байкового кладовища - найстарішого і одного з найвідоміших в Україні, почалося спорудження комплексу. Він став одним із 3х побудованих на території УРСР. Над проектом 13 років працював архітектор Авраам Мілецький та подружжя Ада Рибальчук і Володимир Мельниченко.

 

За задумом Мілецького крематорій мав бути суто функціональною будівлею, але проект не задовольнив художників, які хотіли, зробити його місцем, де люди, які щойно втратили когось близького могли відчути зцілення після отриманої травми. Такий ефект вони планували створити за допомогою архітектури та ландшафтного дизайну. Так до проекту крематорію з прощальними залами додалися Парк пам’яті та земляні траси колумбарію.

 

Київський крематорій утворює кілька будівель. У адміністративний корпус з віп-залою для прощання, холодильниками та іншими приміщеннями приходять, щоб оформити кремацію. Архітектурною особливістю корпусу є майже повна відсутність в ньому прямих кутів. У знаменитій бетонній споруді у вигляді космічних півсфер розташовані 2 великі зали для прощання. Прикрасою одного з них є блакитний барельєф створений у 1975 році Адою Рибальчук і Володимиром Мельниченко. Також вони планували тут кольорові вітражі на білих стінах, які, так і не зробили.

 

Для кремації використовують 4 здвоєних газових печі, розташовані в земляному пагорбі, до яких ведуть підземні коридори. Температура в кожній з печей тисячі градусів. За кілька годин від тіл, що спалюють разом з трунами залишається близько 3 літрів попелу, який поміщають у спеціальні урни.

 

Для укріплення схилів гори, на якій знаходиться кладовище, Парку Пам’яті надали структуру кургана з терасами. Крім того, з цією ж метою звели 200 метрову стіну, яка втім мала виконати ще одну функцію. За проектом Рибальчук і Мельниченко на стіні мав бути бетонний барельєф - відображення життя людини через низку сюжетів (від міфологічних до епізодів післявоєнного відновлення), що би відволікав скорботних від їхньої втрати та навіював роздуми про більш глобальні речі. Перед стіною спроектували штучне озеро, у якому б відображалися елементи панно, пофарбовані в яскраву глазур. Художникам знадобилося 10 років, щоб підготувати стіну, виліпити всі скульптури, зробити необхідні каркаси, але, на жаль, завершити цей величний задум їм так і не вдалося. У грудні 1981 року партійне керівництво наказало знищити барельєф, посилаючись на невідповідність роботи принципам соціалістичного реалізму. Пізніше були знайдені службові записки, які вказували на “занадто великі, неслов’янські носи барельєфів”. У результаті 300 камазів протягом 3 місяців заливали стіну бетоном, поки не сховали усі елементи. Пізніше навіть митці з Європи і Америки готові були вкласти кошти у відновлення панно, але ні радянська влада, ні влада часів незалежності не проявляють у цьому зацікавленості. І зараз, те що колись могло стати шедевром, перетворилося просто в бетонну стіну порослу плющем.

 

У крематорії щорічно відбувається понад 12 тисяч кремацій, це близько 35 - щодня. Територія крематорію завжди відкрита для відвідувачів, а з гори, де розташований комплекс відкривається чудова панорама Києва.

 

Автор: Ірина Макуха