Національний театр опери та балету України Шевченка, Київ

979

Координати: 50.4466013, 30.5130136
Тип місця: Театри
Вхід: Платний
Парковка: Облаштована
Доступність для людей з вадами руху: Частково
Національний театр опери та балету України Шевченка, Київ Національний театр опери та балету України Шевченка, Київ Національний театр опери та балету України Шевченка, Київ Національний театр опери та балету України Шевченка, Київ
Тихий вечір, я виходжу з метро «Золоті ворота» і прямую до Національного академічного театру опери та балету України ім. Тараса Шевченка. Тут йти зовсім трішки, одразу за рогом на право і за 5 хвилин ти вже там. Мій плащ шарудить об коліна, а місяць ніжно освічую величезну будівлю театру, що лаконічно вписалася у маленьку площу.
 
Історія створення
Його попередником був перший Київський оперний театр, що стояв на Хрещатику. Трупа мусила змінити місцезнаходження через його старість. Будова була в настільки поганому стані, що її навіть купувати ніхто не хотів, тому розбирати її довелося арештантам.
 
Наступний дім артистів був розташований на тому ж місті, що й наш теперішній театр. Він був дерев’яним і не мав протипожежної завіси. Тому одного лютневого морозного ранку, одразу після ранкового показу опери «Євгеній Онєгін», що користувалася величезним попитом, зайнялася пожежа. Подейкують, що її причиною став постріл дуелянтів у глядацькій залі. Будова згоріла до тла за лічені години. Вся увага пожежників була звернена на резервуар з нафтою під електричною станцією, що використовувалася для освітлювання театру. Якби полум’я поширилося до неї - стався б величезний вибух в центрі міста. Через пожежу була втрачена одна з найбільших бібліотек у Російській імперії.
 
Новий театр
Київська інтелігенція не могла лишатися без опери, тому влада міста оголосила конкурс проєктів на будівництво нового оперного театру. Найбільше всім сподобався макет Віктора Шретера. Він надіслав до Києва понад 280 ескізів будівлі. План архітектора і справді був винятковим. Він дозволив зробити театр одночасно дуже гарним, а також просторим і зручним. У новому театрі було набагато більше репетиційних залів, гримірувальних кімнат і що найголовніше – глядацьких крісел. У сукупності в амфітеатрі, партері, бельетажі і ярусах могли розташуватися 1650 глядачів. Що дуже цікаво: ложі займала знать, партер демократичніша частина киян, а верхні яруси бідні люди, найчастіше - студенти.
 
Нову сцену визнали найбільшою у тогочасній Російській Імперії. На будівництво пішло три роки. Під кінець глядачів вітала розкішна будівля у неоренесансному стилі. Всередині вона була вишукано оздоблена ліпниною, венеціанськими величезними дзеркалами. На гору вели помпезні мармурові сходи, а залу освічували світильники з Відня. Підлога була оздоблена мозаїкою, крісла обшиті червоним оксамитом. Все навколо сяяло і промовляло про смак і розкіш. Головною родзинкою стала величезна кришталева люстра під мереживною стелею глядацької зали.
 
Сучасний театр мав систему кондиціонування для жаркого літа і парове опалення для лютої зими. Також саме у ньому з’явилося максимально нове обладнання за тогочасними мірками. Через сумний досвід старого театру, першочерговою задачею було облаштувати протипожежну завісу. Це були величезні металеві ворота біля сцени.
 
Архітектура
Не усім киянам будівля нового театру була до смаку. До прикладу журналіст газети «Киевлянин» порівняв споруду із величезною незграбною черепахою, що застрягла посеред площі. Висміяв також і внутрішнє убранство назвавши його бідним несмаком. Але зауважив, що театр має «деяку витонченість».

«Деяка витонченість» за думкою київського репортера була зовсім не деякою для радянської влади у майбутньому. Тому у 1930 році був розроблений проєкт «розкуркулення» споруди і перетворення її на більш пролетарську за стилем. На щастя цей проєкт не був реалізований.
 
Над центральним входом у театр, на фасаді, облаштувалися дві оголені німфи-покровителі митців. Спочатку над ними розташовувався герб Києва із зображенням Архістратига Михаїла. Це дуже не сподобалося духовенству. На їх думку святий не міг розташовуватися над скульптурами оголених жінок та й ще на фасаді такого закладу. Вони попросили замінити скульптури. На що архітектори просто зняли герб і замінили геральдичними грифонами з лірою, як символом музичного мистецтва.
 
Також за свідченням тогочасних жителів Києва відомо, що фасад раніше прикрашали бюсти Глинки та Сєрова. Це був подарунок артистам від Петербурзького Маріїнського театру. Що свідчить про поважне становище українського оперного у театральному суспільстві. Ці бюсти зникли під час реставрації у 1934 році.

Будова виявилася настільки якісно виконаною, що наступна реставрація знадобилася аж через 80 років. Позолота значно потускніла, обладнання постаріло, закулісся стало затісним. Тому було добудовано двухповерхову прибудову під репетиційні кімнати із тильного боку. А також оновлено декорування, обладнано хоровий клас і замінено старий орган на новий. Варто зауважити, що початковий вигляд при реставрації не змінився, а лише покращав. Також було розширено глядацьку залу, оркестрову яму і сцену. Встановлено нову протипожежну завісу. У 1988 році оперний театр відкрив свій 120-сезон повністю осучасненим і модернізованим.
 
Історії з життя театру
Із театром, як із будь-якою значною старовинною пам’яткою пов’язано декілька трагічних історій. Найзнаменитіша пов’язана з ім’ям прем'єр-міністра Російської імперії П. Столипіним.
 
Він прибув до Києва разом з оточенням Миколи II на честь 50-річчя скасування кріпосного права. Прем'єр-міністр сидів у першому ряді партеру під номером 5 (за сучасною нумерацією сидінь -18) на виставі «Казка про царя Салтана». Під час другого антракту, а це 4 години від початку, Столипін пройшовся вздовж першого ряду, попрощався з військовим міністром Сухомлиновим і сказавши йому: "Як же я вам заздрю, що ви вже можете звідси піти". Повернувся до свого місця і завів розмову з міністром двору бароном Фредеріксом і земельним магнатом графом Потоцьким біля оркестрової ями. Раптом до нього наблизився дехто, кого звали Дмитро Богров. Він сидів на останньому ряду партеру, на місці номер 406. Наблизившись вистрелив з браунінга два рази. Перший вистріл потрапив у руку Столипіну, був наскрізним і поранив музиканта в оркестровій ямі (цар до кінця життя виплачував йому компенсацію). А другий потрапив в живіт. Від миттєвої смерті прем'єр-міністра врятував Володимирський хрест, що на честь офіційного прийому висів в нього на грудях. Куля зрикошетила і важко поранила печінку. Столипін осів у своє крісло і ясним голосом сказав: «Радий вмерти за царя». Сам цар в цей час сидів зовсім поруч - у генерал-губернаторській ложі. Під час антракту йому принесли чаю, а під час вистрілу він відвернувся. Коли ж глянув у зал - побачив непритомного Столипіна у кріслі і Богрова якого глядачі театру були готові розтерзати.

Богров був анархістом, революціонером, але при цьому подвійним агентом, що працював на поліцейську охранку. Психологи не могли розгледіти цю загадкову особистість, адже досі не ясно для чого він здійснив роковий постріл, що змінив історію. А також лишається питанням чому був вбитий саме прем'єр-міністр, а не цар, хоча той був зовсім близько. Свої дії хлопець пояснив так: «Мені абсолютно все одно, з'їм я ще дві тисячі котлет у своєму житті або не з'їм". Відкритим питання також лишається як молодий чоловік потрапив на виставу. Адже квитки користувалися шаленим ажіотажем і у загальному продажі виставленими не були. Усі квитки глядачам виписував начальник охранки. За свідченням працівників охранки: Богров сказав, що у театрі планується вбивство царя і випросив квиток аби знешкодити терориста. Саме тому цар розташувався не у своїй звичній царській відкритій ложі, а над оркестровою ямою.
 
Богрова присудили до смертного вироку і повісили на Лисій горі. Столипіна ж намагалися врятувати найкращі лікарі імперії. Дорогу від театру до лікарні імені Маяковського встелили соломою, аби не зашкодити ще більше пораненому. За 5 днів він помер. Це був вже 12 замах на Столипіна, тому він був готовий до смерті і заповів його поховати там де й вб’ють. Звісно похорон у театрі ніхто не влаштовував. Тіло прем'єр-міністра знайшло спокій на території Київської лаври. А театр й досі зберігає ту саму партитуру «Казка про царя Солтана», що лежала так близько, на пульті диригента, до місця кривавої трагедії. Цікавий факт: письменник Григорій Григор'єв згадував, що зіткнувся з Богровим в партері, коли той ішов до Столипіна.
 
Але це не єдина кривава історія пов’язана з Оперним. Під час Другої світової нациська верхівка полюбляла відвідувати театр. І київське підпілля планувала підірвати театр, аби їх знешкодити. Але план не був виконаний.
 
Також 2 травня 1943 року у театр влучила авіабомба. Вона пробила дах і підлогу партеру, а потім застрягла в піску яким був заповнений цокольний поверх. На щастя, бомба виявилася несправною і її одразу вдалося вивезти. Постраждали лише декілька німецьких офіцерів, яким не пощастило сидіти на місці, де вона пробила паркет. Тому працівники театру впевнені, що їх будову охороняє фортуна.
Але це ще не всі історично важливі події, що сталися у легендарній глядацькій залі Національного Оперного театру, адже 1917 року Володимир Винниченко зачитав зі сцени І Універсал Центральної Ради на II Всеукраїнському військовому з’їзді. А у 1919 році там прийняли акт про єднання української і західноукраїнської республік.
 
Театральні байки
Отакий він театр. Подейкують, що така чудова акустика в ньому зберігалася завдяки побитому склу під сценою та очерету під штукатуркою стін. Також у споруди були завжди свої стосунки з тваринами. Ходять легенди про щура-поціновувача оперного співу, що з’явився у 50-х роках XX століття. Він забирався на верхні конструкції сцени під час кожної музичної вистави, глядачі неодноразово бачили його маленькі червоні оченятка. А одного разу стався конфуз. Під час виконання арії на особливо високій ноті щур злякався, втратив рівновагу і впав співачці, Зої Гайдай, прямо на голову, та втратила свідомість. А коли знову вийшла на сцену - щур вже сидів на своєму звичному місці. Нагадує сюжет мультику «Рататуй». Також балерини розповідали про кицьку, що щодня сиділа біля вікон і споглядала репетиції.
У репертуарі славнозвісного театру опери та балету завжди були найвидатніші твори того часу у виконанні наймайстерніших співачок, співаків, танцівниць, танцівників, музикантів і диригентів. І досі він лишається провідним. Там щодня проводяться вистави за старим класичним та сучасними сценаріями.
 
Я заходжу в середину, мої шпильки весело дзвенять об мармурові старовинні сходи, старезне венеціанське дзеркало на секунду вловлює слід мого плаща, але вже наступної миті я сиджу у м’якому оксамитовому кріслі і дивлюся виставу так само, як це робили люди за сто років до мене.
 
Автор: Марія Ковальчук
Залишити відгук
Ім`я
E-mail
Текст коментаря
Оцінка для продукту
Цікаві місця цього регіону (0)
Copyright MAXXmarketing GmbH
JoomShopping Download & Support