Михайлівський Золотоверхий монастир, Київ

Михайлівський Золотоверхий монастир — давня релігійна пам’ятка України. Кафедральний соборний комплекс та православний монастир, присвячений архангелу Михаїлу, належить Православній церкві України.

 

Історія
Згідно з експертною думкою, першою згадкою про храм на цьому місці була історія про київського князя Ізяслава, котрий збудував тут першу релігійну установу у 1050-х роках. Це був монастир святого Димитрія разом з церквою, недалеко від Собору святої Софії. Приблизно через 50 років син князя, Святополк II, прибудував монастирську церкву і назвав її на честь архангела Михаїла, покровителя самого Святополка та заступника воїнів, які нещодавно перемогли половців.

 

Комплекс має багату історію. У 1108-му році сюди привезли мощі великомучениці Варвари, а сам храм впродовж дванадцятого століття був місцем поховання Київських правителів.

В 1240-х, під час завоювання Києва Золотою Ордою, храм було розграбовано, золото вивезено, бані зняті, і тільки в 1496-му році храм відновили. З того часу він мав назву монастиря святого Михаїла. За часи наступного століття після відновлення храм був сильно розбудований, і врешті-решт став одним із найбільших та найбагатших монастирів України.

 

У 1612-му році стався прецедент передачі монастиря під крило Греко-католицької церкви, але за митрополита Йова Борецького комплекс перетворився на поле бою між уніатами та православними, аж поки в 1620-му році митрополит не зробив з монастиря резиденцію відновленої Київської митрополії.

 

У 1655-му році до реставраційних робіт монастиря додаються роботи по покриттю міддю та золотом верх монастиря за ініціативи гетьмана Богдана Хмельницького. У наступних століттях комплекс монастиря поповнюється новими спорудами та артефактами, під’єднується мурована трапезна церква Іоана Богослова, мурований льох, збудовано церкву святого Миколая та комплекс келій та корпусів.

 

У 1922-му році монастирський комплекс був закритий представниками радянської влади. Софіївська площа мала стати новим центром нової столиці УРСР, яка була переміщена з Харкова до Києва, і в більшості архітектурних проєктів знесення Михайлівського собору було обов’язковим пунктом для подальшого будівництва урядових споруд на його місці.

 

За собор точилося багато суперечок і інтелектуальних поєдинків між зацікавленими в його знесенні людьми та їх опонентами. Кілька разів змінювалися плани на розбудову нового урядового кварталу, аж поки радянська влада не дала чітко зрозуміти, що вона однозначно налаштована на знесення пам’ятки. Політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1934-го року видало постанову про підрив монастиря, в той час як демонтаж мистецьких виробів, серед яких були мозаїки та фрески, почали ще в 1933-ому році. Це були спроби ряду мистецтвознавців зберегти хоч прадавню частину собору, проте вони отримали дозвіл лише на дослідження фресок та мозаїк. Ці давні витвори мистецтв були розвезені по найбільших дослідницьких центрах Радянського союзу — в Ленінград, Москву, Новгород та інші. Так само частина фресок була розграбована під час Другої світової війни представниками Німеччини.

 

Відродження
Храм відбудували вже за часів незалежної України — одним з активістів був Олег Гончар, проте достатньо коштів на реновацію активісти отримали лише після указу президента України Леоніда Кучми про першочергове відновлення собору.

 

Собор був місцем прихистку активістів під час Революції Гідності. Це було надійне місце захисту для поранених, у його стінах був організований імпровізований шпиталь. У ніч на 11 грудня 2013-го року дзвіниця собору вперше за вісім століть била на сполох. Завдяки цьому сигналу безліч киян зійшлись до центру столиці, захистивши активістів від запланованого розгону майдану “Беркутом”.

 

Зараз собор активно функціонує, запрошуючи киян та гостей столиці відвідати унікальний архітектурний ансамбль. З серпня 2015-го року на монастирі з’явилася Стіна пам’яті загиблих захисників України.