Поліська туристична стежина

Скільки себе пам'ятаю любив подорожувати. В дитинстві я їздив в мандрівки з батьками автомобілем. Мені було все одно куди ми вирушаємо цього разу, аби була дорога. 

Минав час — школа, університет, технікум, армія. Навіть під час служби в ЗСУ я умудрявся мандрувати. Погоджувався на будь-які завдання головне щоб кудись йти чи їхати. Потім робота, кар'єра, гроші. Все як в людей. І як в людей раз на рік туристична поїздка.

Коли мені було 29 років товариш підсадив мене на рибалку й одного разу в процесі ловлі риби я спонтанно запропонував сходити в похід. На дворі була тепла осінь, кінець вересня, субота. Ми вирішили весною піти в невелику подорож, але уже в понеділок стало зрозуміло, що до весни не дочекаємося. 

 

В перший похід я вирушив 23 вересня 2011 з тодішнім колегою по роботі й спінінгу та товаришем Верескуновим Толіком. Пішов один Сашка, а повернувся зовсім інший.

Та я ні про, що не жалкую. Адже саме тоді почав жити справжнім живим життям.
Пройшло вісім років, а я і досі “брожу” з рюкзаком. До рідних, звичайно, повертаюся, але насправді мій справжній дім в дорозі, де ніч застане… Мій дім вся наша планета...

Але в цій розповіді я хочу описати не свою біографію.

Недавно я зрозумів, що в Європі та світі є купа туристичних стежок. В Туреччині “Лікійська” та “Фригійська” й інші. В Австрії “Марії Лугау” в Словенії “Альпійська, в Чорногорії “Приморська”. В Ізраїлі найпопулярніша “Швіль Ізраїль”, пройти яку вважає за обов'язок кожен громадянин землі обітованої. Найвідоміший туристичний шлях який йде через велику частину Європи — “Стежка Святого Якова”. Є такі стежки навіть в Польщі. 

 

Надзвичайно популярні й розвинуті туристичні стежки в США. Сполучені Штати диктують моду та являються провідними розробниками ультралегкого спорядження для піших туристів. Більше того цей напрямок в аутдорі з'явився саме в Америці ще у 1955 році. Сприяли цьому дуже довгі туристичні маршрути. Один з найдовших і найцікавіших "Апалачська стежка" довжина якої 3510 км, ще довша "Континентальна стежка” 4990 км. Одні дуже довгі, інші надзвичайно мальовничі, є облаштовані не тільки для піших, а й велотуристів. На деяких є гестхауси й хостели, на інших п'ятизіркові готелі або просто стоянки для пілігримів. Та головне, що такі стежки є, а у нас крім Карпат майже нічого, хоч цікавих та гарних місць безліч. Більше того через слабкий розвиток туристичної галузі ці об'єкти занепадають і через якихось десять років, якщо ситуація не зміниться, не буде на що дивитися.

Озеро Світязь відоме багатьом не тільки в Україні, а й за кордоном. Тут багато людей, що приїхали відпочити з сусідньої Білорусі та Польщі, є туристи з Росії, бувають навіть Німці. Тут безліч баз відпочинку, готелів, ресторанів та курортних розваг. Але крім нього є не менш красиві та мальовничі озера і головне не так зіпсовані цивілізацією, а більш живі й автентичні.

Тому у 2018 році прийшла ідея прокласти туристичний маршрут. Я його сам розробив та запросив друзів приєднатися до подорожі. Були серед нас і досвідчені мандрівники, які ходили в категорійні походи, були й такі, що пішли вперше. Маршрут проходить Волинською та Рівненською областями, а саме поліссям. А ще в мене є мрія, що в майбутньому він перетвориться на повноцінну туристичну стежку з вказівниками, путівниками та іншими атрибутами найкращих піших туристичних маршрутів світу. Саме тому й виникла назва - "Поліська туристична стежина".

 

“Поліська туристична стежина” - це зоряне небо над головою, аромати сіна та польових квітів, нічне багаття та весела компанія. “Поліська туристична стежина" - це більше десятка мальовничих озер, та колоритних сіл. *

 

Попередні роки мені більше подобалося ходити самому та цей рік став виключенням. Я йду не один, а досить великою компанією і мені сподобався такий формат

Нас іде шестеро. 

 

Саша Мелешко — мій одногрупник. Колись давно ми разом вчились в університеті, який я так і не закінчив, а провчився лише рік. Ми не бачились тринадцять років, але якось знайшлися. "Поліська стежина" стала дебютним походом для Сашка і головне не останнім, його "зачепило". В цій мандрівці він став нашим оператором, оскільки колись йому довелося професійно займатися відеозйомкою.

Іван Саранча — родом з Криму, але вже кілька років живе в Ковелі. Сюди він переїхав по роботі ще до початку останніх політичних баталій між Росією та Україною. Ми познайомилися через спільних знайомих. Іван теж любить подорожувати й свого часу пройшов весь півострів, в походах він з п’яти років. Якось ми разом ходили на озеро Заболоцьке й Наболоцьке і зійшлися. Потім було ще кілька мандрівок одна з яких у Карпати. У нього є кілька екзотичних музичних інструментів. Один з них він взяв у цю подорож і часто грав нам біля нічного багаття.

Віталій Віжанський — професійний рибак-спінінгіст. Багаторазовий чемпіон всіляких змагань з риболовлі. Керівник спінінгового напрямку Федерації Риболовного Спорту Волинської області. З ним ми познайомились на Луцькій автостанції під час спроби поїхати на рибалку сніжної зими 2013. Про ці події я писав у одній зі своїх розповідей у збірці “Рибальські байки”. В цій подорожі Віталік забезпечуватиме нас смачною й свіжою рибкою. І забігаючи наперед, скажу, що він був нашим кухарем-кашоваром, адже готував в більшості випадків Віталій і виходило в нього смачно. Крім того Віжанський допомагав мені у вирішенні організаційних питань.

Роман Гвоздецький — арборист. Його робота полягає в лікуванні дерев та обрізані аварійних у важкодоступних місцях куди не може під'їхати спецтехніка. Рома лазить по деревах за допомогою альпіністського спорядження. Живе він в Сумах. А ще він затятий "походнік" та мандрівник. До слова скажу вся його сім'я пов'язана з професійним туризмом. І взагалі ідея цієї подорожі зародилася завдяки Ромі.

У 2017 я пішов в похід з Іваном від Попа Івана по Чорногірському хребту до Говерли. На дворі був серпень. Коли я виїжджав з Луцька термометр показував + 34, у Франківську було +12, а в першу ночівлю на Чорногорі -3. Перед тим весь день і весь підйом на гору йшов дощ. Ми зайшли в один з будиночків на маршруті, в якому колись була сироварня, перепочити, поїсти й підсохнути. Там я й познайомився з Ромою. На горі наш табір був поруч з його і далі значну частину дороги ми пройшли разом. Дорогою розказували хто де був, ділилися досвідом. Рома запитав чи не знаю я про дерев’яний міст через річку Стир по якому проходить вузькоколійна залізниця. На той момент мені довелося побувати там двічі і я не погано знав ту місцевість. Роман виявив бажання теж туди потрапити, а я погодився бути провідником і піти туди ще раз. Зимою розробляючи маршрут в мене й виникла ідея об'єднати всі цікаві й визначні місця у тих краях в один шлях. Так народилась “Поліська туристична стежина”.

Оскільки Рома найкраще в нашій команді розуміється на картах і топографії, крім того має хороший навігатор в цій подорожі він був нашим штурманом. Його фраза, - “Пойдем по азимуту, здесь недалеко”, стала крилатою і в нашому колі ми часто говоримо “ підемо по азимуту тут недалеко”, якщо потрібно десь зрізати дорогу.

До речі з шістьох учасників подорожі троє розмовляють російською мовою, але проблем з розумінням чи інших конфліктів на цьому ґрунті у нас ніколи не виникало. Кожен говорив так, як йому зручно.

П'ятий учасник походу Славік Куришка. Пасічник з Лебедина. Весь похід ми смакували його мед. Славік товариш Роми і ми теж познайомилися в Карпатах. Не дивлячись на проблеми з ногою він достойно пройшов весь, немалий шлях. Славко досвідчений турист і ходить в піші та велопоходи понад десять років.


Про себе я вже писав, додам лише, що для мене дорога то життя.

 

Заплічники зібрані. Лишилась одна ніч на ліжках. Завтра починається справжнє життя. Завтра в подорож. 

 

Зважування себе і рюкзака перед мандрівкою

В кінці червня 2018, а саме 30 я з Сашком вирушив в дорогу. Віталік приєднається до нас через два дні. Ми приїхали в Ковель по полудню та зустріли на залізничному вокзалі Рому й Славіка. 

На залізничному вокзалі Ковеля

 

Трохи пізніше до нас під'їхав Іван. Електричка якою ми поїдемо до Вараша, колишнього Кузнецовська, відправляється майже через дванадцять годин тому щоб не тусуватися стільки часу на вокзалі і спекотному місті Ваня повіз нас автомобілем на невеликий ставочок, що знаходиться майже за містом в приватному секторі. Ми вирушаємо в ночі, а Іван як і Віталік приєднається до нас через два дні, вони наздоганятимуть нас разом.

Ми розмістилися, поставили намети та почали готувати вечерю. До нас на посиденьки приїхала дружина Івана - Іра. Смачно повечерявши почали готуватися до сну. Іван та Іра поїхали додому й ми залишилися в чотирьох. Що ж початок непоганий.

В Ковелі на ставочку

 

Ура таварищи!!! Подорож стартувала. В Ковелі, зустріли бродяг з Сум, пообідали, повечеряли, чекаємо електричку на Вараш.

 

Прокинулися близько першої години ночі. Моросив маленький дощик. Швидко зібралися й вирушили на залізничний вокзал. Дорогою дощ закінчився. В три з копійками ми вже їхали електричкою на Вараш. Поки йшов потяг нам вдалося ще трохи подрімати і перекусити.

Нічне місто атомників важко переплутати з чимось іншим. Ще на під'їзді до станції далеко в небі видно заграву. Це освітлюється Рівненська АЕС. Але ми прибули сюди на світанку, а точніше зранку, коли на вулиці був майже день й освітлення хоч й було ще ввімкнуте та не створювало такого ефекту.

На залізничній станції нас і не тільки нас вже чекала маршрутка, яка їхала в місто і кілька автомобілів таксі. Ми вибрали простіший транспорт й зручно розмістилися в салоні "Пазіка". Їхати довелося хвилин двадцять, адже від станції до самого Вараша кілька кілометрів. Ми вийшли на автовокзалі й пішли шукати потрібну нам маршрутку.

Місто ще спало. На вулицях було зовсім мало людей, автостанція була майже порожня. Менше як за годину ми знову їхали маршрутним автобусом цього разу в село Більська Воля де розпочинається піший етап подорожі.

По небу ходили грозові хмари й не передвіщали нічого хорошого, але спочатку нам пощастило. Ми приїхали до потрібної станції і вирушили пішки до першого озера на нашому шляху — Білого.

Біле озеро

Табір на Білому

Дари лісу



Йдучи “Поліською стежиною” ми побуваємо на трьох Білих озерах. Двох в Рівненській області і одному у Волинській. Насправді озер з такою назвою не три, а більше. Якщо не помиляюся два в Рівненській, три у Волинській областях, є таке озеро, нібито й в Карпатах.


Та зараз я розповідаю про Біле яке знаходиться поблизу сіл Рудка та Більська Воля Володимирецького району Рівненської області. Це озеро відноситься до басейну річки Стир та розташоване серед боліт в межиріччі Стиру та Веселухи. Його площа 453 га. більше за нього на 17 га. лише озеро Нобель, на ньому ми теж побуваємо. Біле — карстове озеро з середньою глибиною 10 м. У 2005 коли останній раз робили заміри, нібито, зафіксували глибину 34 м.


Вікіпедія пише, що за висновками вченого Павла Тутковського, під час найбільшого в історії Землі Дніпровського зледеніння місцина, де нині розміщене Біле озеро, була безпосередньою ареною діяльності льодовика, що й зумовило характерний рельєф: пісковики й болота, кінцево-моренні гряди та піщано-гравійні вали. Це — останці озових насипів, витвори уже вмираючого льодовика. До речі, ози на Рівненщині зустрічаються лише тут, на північному заході області. В болотистому ареалі озера досі збереглися рідкісні рослинні релікти льодовикового періоду.


Дніпровське зледеніння залишило на берегах озера морену: уламковий матеріал, що переносився льодовиком. Піщана гряда з великою кількістю кременю — його слід, як і піщано-гравійні вали (ози) висотою 5-12 м та довжиною від 0,5 до 1,5 км, що простягаються довкола озера вздовж лінії руху льодовика.
Озеро розташоване на 156,5 м (уріз води) над рівнем моря. Воно має овальну форму, трохи витягнуте із заходу на схід (довжина — 2,65 км, ширина — 2,10 км). Дно озера пологе, піщане. Живиться підземними водами, частково поверхневими від танення снігу та дощів. З дна б'ють холодні та теплі джерела, а на глибині 8 м температура постійна: +8 °C. Тому і в морози поверхня не повністю замерзає, товщина криги — 25-50 см, рідше 80 см.
В районі Білого озера є рідкісні й цікаві рослини. Це лікоподієла заплавна, цмин пісковий, росичка круглолиста;осоки (тонкокорневищна, багнова, дводомна). Біля могутніх ялин знайшла собі місце, корячка болотна — поліська орхідея з дуже красивою квіткою. Із сосною подружилась зелена кучерява коничка. У воді озера біля берега знайдено рідкісну рослину — молодильник озерний, який раніше був відоміший у Воронківському озері.


З тварин зустрічаються вовк, лисиця, вужі, ящірки. На берегах озера гніздяться дикі качки, гуси, живуть бобри та ондатри. Ще в 60-х роках зробленим із лози кошем можна було зачерпнути з озера багато риби та раків.


За даними обласної Держрибінспекції (2006-2011 рр.) в озері зафіксовано 22 види риб, що належать до 10 родин (коропових, окуневих, в'юнових, баліторових, бичкових, колючкових, сомових, вугрових, головешкових, щукових).


Цікавою особливістю іхтіофауни озера є присутність вугра річкового європейського (Anguilla anguilla L.), який тут трапляється поодиноко. Цей вид має змієвидне тіло, довжиною 1,5 м, вагою до 8 кг. Численними видами в озері є лин, йорж, карась, плітка, окунь, краснопірка, верховка, верховодка, щука, плоскирка.


Біле озеро — особливе. Тут унікальне поєднання болотних, озерних і лісових природних комплексів Західного Полісся. Безпосередньо до озера підходять лісові й болотні масиви, що разом утворює єдиний гідрологічний комплекс. Вода за складом гідрокарбонатно-кальцієво-магнієва (типова для озер лісової зони). Вода містить фосфор, сірководень і до 6,37 мг/л гліцерину. Тому вода здається шовковистою на дотик. Біле озеро — єдине в Україні з підвищеним вмістом гліцерину у воді, через що має надзвичайні цілющі властивості.


За Польщі до Білого озера було прокладено вузькоколійку, по якій воду з озера цистернами вивозили у Варшаву спеціально для лікування пані Пілсудської — дружини глави польської держави.


Партизани та вояки УПА, що воювали в цих болотах, також згадували про цілющу воду Білого озера. Нею заживлювали рани, виходжували підстрілених коней.


В озері щорічно відмічається зниження рівня води, в тому числі й внаслідок інтенсивного рекреаційного використання.
Біле озеро знаходиться у складі Білоозерського заказника.**


На цьому озері я вже бував кілька раз, щоправда, приїжджав сюди автомобілем на рибалку з Толіком, товаришем який долучив мене до спінінгової ловлі та з якими ми пішли у перший похід. Тому від себе можу додати — риба тут є. Одного разу нам пощастило впіймати, навіть вугра та язя. Вода тут дійсно цілюща, м'яка на дотик та приємна. В мене не було серйозних ран, але подряпини які зазвичай заживають два-три дні загоювалися на очах за кілька годин. Коли в сонячну погоду пірнути й подивитися на свої руки чи ноги то здається, що вони світяться неоновим світлом.


Отже, повертаємося до походу. Дорогою до озера ми зайшли в місцевий магазин та докупили потрібних продуктів.


Чим ближче ми підходили до Білого тим сильнішим ставав вітер. В попередні приїзди сюди, до речі, в більшості випадків теж був штормовий вітер. Чомусь таке гарне озеро має звичку перевіряти відвідувачів погодою.


Пошуки місця захищеного від буревію зайняли трохи часу, але нам все-таки пощастило розмістити табір в мальовничому куточку.


Розставили намети, зробили запас дров, зварили гречку й ситно пообідали. Була обідня пора, але через низькі похмурі хмари складалося враження, що вже вечір. Почав накрапати дощ.

Вариться гречка та чай з чебрецю


У Славіка та Роми одномісні, легкі, хороші намети. У Саші китайський чотиримісний. Я живу під тентом. Хлопці розклали свої будиночки відразу, як прийшли, я не поспішав, адже ще не вирішив де буду його ставити і як саме. Саня запрошував до себе щоб було веселіше й тепліше. Поряд з нашою стоянкою побудована велика добротна альтанка. Спочатку я думав повісити під її дахом гамака, а одну сторону закрити своїм тентом для захисту від негоди.

Та недоспана ніч і ситний обід розморили і я погодився піти подрімати в Сашине велике шатро. Вечері я все-таки хотів перебратися під дах альтанки у гамак. Сонний стан був не лише у мене тому подрімати пішли усі четверо.

В наметі

 

Прокинувся я від того, що сплю в калюжі. Саня, підйом ми тонемо, — були моїми першими словами. Китайське накриття без додаткового тента не витримало випробування і промокло у першу ж зливу. На вулиці був армагедон. Вітер метрів тринадцять п'ятнадцять гнав морські хвилі по поверхні озера. Столітні сосни гойдалися у його такт. Добре хоч намети вистояли. Лило як з відра. Про калюжу під спальником я сказав без перебільшення.


Поки Саша вичерпував воду я розтягував свій тент. Про окрему ночівлю мови вже не було. Без додаткового захисту Сашку знову заллє та й мені в приміщенні закритому з чотирьох сторін в компанії сусіда буде тепліше.


Після рятувальних робіт спати не хотілося. На вулиці було не більше семи гарячих липневих градусів. Спекотний початок екватора літа.


До нас в гості завітав Славік і ми вирішили пограти в карти, адже на вулиці не було, що робити. Через трохи часу прийшов Рома. Місця в чотиримісному наметі було вдосталь. На газовому пальнику ми зварили чаю. Нарізали сала та в'яленого м'яса дістали пляшку бальзаму HerbalPark й стали другий раз обідати, вечеряти, грати в дурня і розважати один одного анекдотами й байками. Відразу стало тепло й весело.

Обід та вечеря в наметі

 

Майже цілий день дощ. Штормовий вітер. Потроху заливає. Спальники по пояс мокрі.
Вечеряємо четверо в наметі, тут же зварили рис з тушонкою на газовому пальнику. 

Добігав завершення перший день на маршруті...


Вночі ми з Сашком проводили ще одну рятувальну операцію. Чіпляли шпильками двері нашого намету, які теж не витримали лихої долі і порвалися.


Та не дивлячись на всі негаразди ми провели цей день весело та захопливо.


Під ранок трохи вщух вітер та припинився дощ, але похмуре небо говорило, що він може продовжитися в будь-який момент.
Ми ситно поснідали, зібрали свої речі та прибрали табір. Після нас лишилась купа сухих дров, подарунок іншим мандрівникам. Ми завбачливо сховали їх в альтанці і так і не скористалися ними — не дозволив дощ, а готували їжу на газу.

 


Ми йшли до села Млинок по розбитій, колись асфальтованій дорозі. Над нашими головами наче зграя круків кружляли чорні дощові хмари. Нам потрібно було пройти близько двадцяти кілометрів, та нас не лякала відстань, але не хотілося мокнути. Проте чекати на попутний транспорт на дорозі по якій рідко їздять було марно, тим більше, що нас четверо з великими рюкзаками, і не в кожен автомобіль ми помістимося.

Дорога в селі Більська Воля

 

Після мокрої ночі вирушили на наступне озеро, з такою ж назвою — Біле.

 

Та знову удача була на нашому боці. Нас підібрав бус в якому вистачило всім місця. Водій їхав аж у Млинок, нам теж туди. Як тільки ми розмістилися в салоні, пішов сильний дощ.

 

Дорогою трапилися хороші люди та підвезли нас майже двадцять кілометрів. Це було дуже доречно, адже пішов дуже сильний дощ.

 

Їхали до перехрестя автомобільної дороги з коліями кукушки — місця з якого ми підемо пішки, чимало часу. Розбита дорога не дозволяє рухатися швидко. Наш автомобіль був схожий на баркас у штормовому морі. Ми то пірнали у глибокі ями залиті водою то виринали на рівну дорогу наче на гребні хвиль, а навкруги лив дощ.


Але і цій пригоді прийшов кінець. Ми подякували водію одягнули дощовики й заплічники та вирушили у село Біле до однойменного озера.



Наша команда ще не була у повному складі та ми йшли вздовж колій у село в яке мали прибути Іван з Віталіком. Навкруги був ліс. Ми дихали на повні груди цілющим повітрям насиченим ароматами сосни, болотяних трав та інших дерев, дорогою смакуючи дарами природи — чорницею, ожиною, малиною й лохиною.

Вздовж "кукушки"

 

З села Млинок по вузькоколійці пішли у село Біле до однойменного озера. У селі до нас приєдналися ще двоє учасників нашої подорожі Іван й Віталік.

 

Проходячи по дерев’яному мосту через Стир зробили коротку зупинку і влаштували фотосесію. Майже рік тому Рома заговорив про цей міст і ось ми прийшли сюди.

Місточок через невідомий потічок

 

Найдовший в Європі діючий залізничний міст з дерев'яними опорами

 

Річка Стир

І тут подзвонив Віталік. Він з Іваном заїхав аж у Сарни адже, виявляється, графік руху "кукушки"***змінився. Перед мандрівкою я дивився розклад усіх поїздів якими ми мали їхати на сайті Укрзалізниці, але там не було жодного слова про те що наш поїзд ходить лише в середу, п'ятницю та неділю.


Щоб перевести дух, сховатися від дощу, пообідати та підсохнути ми пішли у місцевий магазин в селі Білому. Там був хороший вибір товарів та маленьке кафе на чотири столики. За одним зі столів святкував день народження місцевий копач бурштину Андрій. Ніби непоганий хлопець, але після вживання вогняної води він то пропонував їхати з його компанією на шашлики і показати нам мальовничі місця; то чіплявся до нас і влаштовував “розборки”. Серйозних неприємностей він не створював, але добряче задовбав нас своєю дурною мовою. За сім років мандрів такий випадок зі мною трапився вперше. Зазвичай з аборигенами конфліктів не виникало.


Я зідзвонився з Іваном та Віталіком вони знайшли транспорт та їхали до нас. Поки ми перекушували та заряджали повербанки приїхала решта учасників і наша команда возз'єдналася.


Доречі забув сказати у село Біле ми прийшли в понеділок й до прибуття “Поліського трамваю” нам залишилося дві доби. На загальних зборах за столом магазину-кафе ми вирішили, що не будемо сидіти стільки часу на одному озері. Штурман Рома знайшов за допомогою навігатора недалеко від нашого місця перебування, велике озеро серед лісу під назвою Свердлове, туди ми й вирушили.


Сім кілометрів йшли досить довго. Дорога перетворилася на стежину, Поліську стежину. Вона проходила крізь чіпкі та колючі зарості малини й ожини. Час від часу шлях перегороджували повалені дерева. Місцями вона проходила болотами й трясовинами.

Поліські стежини та доріжки


Накрапав дрібний дощ, зверху було мокро з хмар, знизу від землі, яка просякла водою. Небо було похмурим, але ліс був неперевершений. Таких яскравих та різноманітних відтінків зеленого я ще не бачив, а сходити мені довелося чимало лісів. Було мокро, але тепло і добре. По кущах та деревах ледь чутно шурхотів дощ, а доповнювали цю заспокійливу мелодію сотні пташок, що розспівались мовби на концерті.


Петляючи стежкою яка час від часу зникала ми майже прийшли до озера, згідно з даними карти, але його ніде не було видно. Рома навіть на дерево вилазив і в монокль дивився та крім зеленого моря навкруги інших кольорів не було. 

Штурман Рома шукає озеро

 

Тоді ми пішли чітко по навігатору і таки вийшли до Свердлового.
Наша команда стояла на березі, довкола скільки бачить око шуміли й колихалися на вітрі хвилі, тільки не води, а очерету. Колись величезне озеро перетворилося на заросле болото.

 


У нас було дуже мало води до найближчого села кілька кілометрів. Починався сильний дощ, ми втомились й зголодніли. 

Це озеро Свердлове

 

Недалеко від нас стояла будівля з цегли схожа на ангар. Вона була зачинена, але з боку була прибудована маленька кімнатка, яка, напевне, служила сторожкою, адже як ми зрозуміли тут колись було рибне господарство. Її одна стіна, де були двері, вивалена, від вікна залишилась лише коробка баз скла. Проте дві стіни було і дах над головою теж.

 

А ще ми дізналися, що “поїздок” ходить не кожного дня, а лише в середу, п’ятницю та неділю. Щоб не сидіти більше як добу на одному місці пішли на інше озеро, яке не входило в наш маршрут.

Йшли по азимуту, розмитими лісовими дорогами та непрохідними хащами. Яке було наше розчарування коли ми побачили озеро заросле очеретом так що й води не видно. Було пізно втома давала про себе знати повертатися не було як. Добре що поряд був закинутий склад в якому ми поставили намети та заночували. Додатковий дах над головою був дуже доречний. Накрапало.

 

Рома нарізав гілок та зробив віника. Поки хлопці наводили порядок в середині я склав з залишків битої цегли та будівельних блоків щось на зразок печі. За пів години у нас горіло багаття. Через близькість лісу проблем з дровами не було. У імпровізованому будинку який ми назвали “Готель бродяг” стало затишно та чисто. Вікно ми закрили моїм тентом під стелею на мотузках розвісили одяг щоб сушився, а на дерев'яній підлозі розмістились чотири намети — два одномісних, двомісний і чотиримісний, між якими утворилась кают компанія в центрі якої стояв наш стіл з цегли та дошок.

"Готель бродяг" 

Кают компанія



Щастя є. Саме в такі важкі моменти починаєш цінувати кожну дрібницю які в цивільному житті не суттєві. Сухий одяг, тепла їжа, зручний нічліг і ми щасливі.

 

Воду довелося набирати з озера-болота, вона була чорного кольору, але не мутна й не смерділа. Після дворазового кип'ятіння у неї відправилися макарони з тушонкою якими ми смачно повечеряли й залишились живими здоровими. Якщо там і були якісь бактерії ми їх зварили та колір води не змінився й чай можна було пити без заварки.


Піч видалась на славу — тепло від вогню йшло в середину, а дим майже весь на зовні. Вночі було тепло й сухо.


Під ранок повз наш дім почали їздити маленькі трактори на причепах сиділо багато людей — це місцеві їхали в ліс по гриби та ягоди. Після сніданку ми теж почали збиратися в дорогу.


До приходу “кукушки” ще була доба. Тому ми вирішили повертатися в село Біле на береги однойменного озера іншою дорогою.


Навколо знову був ліс спочатку сосновий, потім мішаний зарослий чагарниками та "Поліські стежки". Кілька раз довелося обходити глибокі баюри та долати заболочені канали, які напевно давним-давно були меліоративними. Я відразу згадав попередню подорож по “Стрийській стежині”, а саме шлях до водоспадів Гуркало й Лазний та на гору Парашка. Навколо було багато ягід якими всі часто смакували, але ще більше було комарів.

Знову "Поліські стежки"

 

Лісовий дарунок мандрівникам

 

Меліоративний канал



Дорогою ми влаштували невеличкий привал-перекус. Щоб нас не з'їла мошкара - розвели маленьке вогнище та накидали туди сирих гілок з листям і влаштували димову завісу. Після перепочинку ретельно загасили багаття й пішли далі по азимуту.

Перекус



"Бродягі" )))

 

Не далеко від села Малі Телковичі натрапили на старезного розлогого дуба. Він стояв посеред лісу наче гігантський одинокий велетень та заряджав відчайдушних подорожніх, загартованих вітрами, дощем та спекотним сонцем своєю добротою й енергію. Я думаю, що йому років 350-400, хоча це не точно. Дубище стояв на узліссі і чомусь в мене склалося враження, що поряд був будинок від якого майже не залишилось слідів, лише в навколишньому рельєфі проглядались обриси колишнього обійстя. Та можливо я й помиляюся.

Дубище

 

"Бродягі" біля дубища

 

Штурман-верхо-древолаз Ромич 



А ще ідучи лісом ми чули гуркіт помп — це мили бурштин.


Ось ми вже йдемо мальовничим Поліським селом. 

Малі Телковичі

 

З дворів виходять люди, таке враження, що нас зустрічає все місцеве населення. Шість екіпірованих парубків з заплічниками викликало в аборигенів асоціацію з геологами.

Запитуємо дорогу у місцевих

Місцева привітна дітвора


Воно й не дивно навкруги повно бурштину. Каменю який би при правильному видобутку мав принести добробут в обійстя селян, але крім екологічних негараздів та невеликого підробітку не дає нічого. Астрономічні суми заробляють торгаші-посередники. Але така ситуація, на жаль, по всьому світу. Збирачі кавових зерен та чайного листя заробляють копійки, а торгаші на біржі мільйони…
Поки ми пройшли село за нами зібралася юрба дітлахів. Уточнивши коротку дорогу назад до Білого села й озера у місцевих ми зайшли в кафе-магазин, підзарядити гаджети і докупити потрібних продуктів.

Дорогою до Білого


Пройшло небагато часу, як ми прийшли до Білого озера, другого на нашому шляху. Небо ще було похмуре, але дощу вже не було цілий день, почало випогоджуватися.


Після вибору місця для табору кожен займався справами. Віталік пішов ловити рибу, на вечерю, ми розставляли намети, збирали дрова, розпалювали вогнище, розвішували ще вологий одяг щоб сушився. Хто хотів купався у прохолодній воді.


Вечеряли, завдяки Віжанському, юшкою з тільки спійманих окунів. Було дуже смачно. Потім ми ще посиділи біля багаття й пішли спати. Схоже це буде наша перша ніч без дощу.

Вечір на Білому

 

Щоб не ходити двічі тією ж дорогою зробили коло та пішли через інші мальовничі поліські села. Повернулися на Біле. Облаштували табір.

Віталік піймав кілька окунів. На вечерю рибальська юшка яку він і приготував. Смачно поїли. Сьогодні майже не було дощу, потепліло. Скупалися у цілющій воді, посиділи біля великого багаття.

Усі пішли спати. Я сиджу біля вогнища. Дрова потріскують. Живе тепло приємно зігріває. В далині гавкають собаки з озера злітають качки. За спиною у лісі перекликаються пугачі. Над горизонтом червоніє Марс. З іншого боку за лісу викочується красень Місяць багряного кольору. Краса неймовірна. Сьогодні перший вечір тепла й мандрівної романтики. Добре!!!

 

Ранок нас зустрів барвистим сходом сонця та дуже гарним блакитним небом. Після зарядки, вмивання й сніданку ми вирушили на зупинку щоб нарешті проїхатися “Трансполіською магістраллю”.

Ранок на Білому

 

Перед дорогою

 

Давній човен

 

На перон наша команда прийшла заздалегідь щоб бува не пропустити поїзд, адже наступний через два дні. Поки чекали його приходу фотографувалися.

Залізнична станція Біле

 

Рома міряє ширину колії ліктями та колінами

 


За якийсь час за повороту з'явився “поїздок”. Саша зняв прибуття та посадку на камеру і ми вирушили до нових пригод.

Саша в роботі

Прибуття поїздка

 


Вузькоколійна залізниця Антонівка — Зарічне — одна з трьох діючих в Україні вузькоколійних залізниць, що здійснюють перевезення пасажирів Довжина залізниці — 106 кілометрів.
Вона найдовша діюча не тільки в Україні, а і у Європі. Це популярний туристичний об'єкт. В теплу пору року залізницею люблять подорожувати іноземці з усього світу: поляки, німці, чехи, голландці, канадці, американці. Вузькоколійка є центром етно-тур-фестивалю «Бурштиновий шлях». Проте залізничні начальники заявляють, що вона завдає збитків на п'ять мільйонів гривень і хочуть її закрити.


Вузькоколійну залізницю Антонівка — Зарічне в народі називають «Поїздо́к» або «Кукушка» начебто за те, що до тепловозів серії ТУ тут використовували тепловози серії КУ, зустрічаються також назви «Поліський трамвай», «Поліська вузькоколійка», «Трансполіська магістраль».

Точна дата початку будівництва залізниці невідома, орієнтовно — 1895 рік. Спершу вузькоколійка призначалася для вивезення деревини. Тоді була побудована гілка від Антонівки до станції Кухітська Воля. Лісовозна залізниця особливого стратегічного значення набула під час Першої світової війни, тож було відкрито ще гілку Хиночі —Дубровиця — Висоцьк. За деякими даними, вузькоколійкою доправляли тоді також і торф.


Уряди УНР та Гетьманату протягом свого недовгого володарювання на Поліссі жодним особливим чином «Поїздо́к» не використовували. Натомість у 1919 —1939 рр. цим активно займалися польська влада — на Захід возили ліс, дьоготь, смолу, картопляний спирт. У цей час вузькоколійка мала польський рухомий склад.


Під час Другої світової війни була зруйнована (також є дані про використання вузькоколійки німцями, які проклали гілку на Кухітську Волю). Перші ділянки залізниці були відновлені орієнтовно 1946 року. Вона належала Народному комісаріату шляхів сполучення (НКШС), згодом Міністерству шляхів сполучення (МШС). Ділянку Хиночі —Дубровиця так і не відновили, за іншими даними — закрили у 1950-х рр. Була також лінія Дубровиця — Висоцьк (19 км). Діючу ділянку Антонівка — Кухітська Воля 1957 року передали Сарненському ліспромгоспу на 10 років.


У цей час основним вантажем була деревина, заготовлювана в районі Хиночі і Білого. Тоді ж побудували ділянку Тиховиж — Локниця (17 км), а незабаром розібрали ділянку Тиховиж — Кухітська Воля. Можливо, були також тимчасові гілки і «вуса» до місць лісозаготівлі.


1967 вузькоколійку повернули у структуру МШС, а 1968 року, з побудовою 18 км ділянки Локниця — Зарічне, вона отримала свій сучасний вигляд. У 1970—1980-хроках парову тягу замінили на тепловозну (у різний час працювали тепловози ТУ2 під номерами 039, 044, 050, 062, 070), а старі вагони Pafawag — на нові ПВ-51, виробництва Демихівського заводу (Московська область, РФ). В Антонівці побудували нове депо, а також перевантажувальний (з вузької колії на широку) комплекс з великим козловим краном. Вантажний рух тоді був досить жвавим, перевозив вантажі підприємств Зарічного, сушильного заводу в Острівську та інші місця. Новий рухомий склад (переважно вантажні вагони) надходив з Демихова до кінця 1980-х рр.


Економічна криза 1990-х рр. припинила вантажний рух. Майже всі тепловози були порізані, постало питання про закриття залізниці. Але оскільки для багатьох населених пунктів вузькоколійка є фактично єдиним зв'язком зі світом, вона функціонує й досі.


Місцевість, через яку проходить залізниця, дуже мальовнича: ліси, поля, болота, озера — тому тепер вузькоколійкою проводять екскурсії для українських та іноземних туристів.
Під час руху потяг обов'язково робить три проміжні зупинки та проходить через сімнадцять населених пунктів (включно з кінцевими зупинками). За словами очевидців, потяг може зупинитися «на вимогу».


На перегоні Біле — Млинок є унікальний міст через річку Стир. Це єдиний великий дерев'яний залізничний міст в Україні та найдовший дерев'яний залізничний міст в Європі (довжина 153 метри). Він з'єднує два райони — Володимирецький і Зарічненський. Коли Стир навесні розливається, потрапити на протилежний берег можна хіба що через цей залізничний міст.
Побудований 1906 року (інші дані — 1908). Опори дерев'яні, їх, здається, не змінювали з часів зведення мосту. Щоразу, коли потяг перетинає міст, його обов'язково зустрічає черговий.
Окрім цього мосту, на вузькоколійці є ще 30 невеликих мостів — усі дерев'яні. Загалом на всьому шляху 83 штучні споруди через річечки та канави.


Рейки на перегоні лежать «музейні» — деякі 1902 року виготовлення.


Вузькоколійна залізниця виконує важливу соціальну роль. Для мешканців віддалених поліських сіл вузькоколійка — чи не єдине сполучення, через відсутність автомобільних доріг у болотистій місцевості. Для поліщуків це практично єдина можливість добратися до Сарн, Рівного чи столиці. Тутешні школярі їздять ним до шкіл та у Володимирецький колегіум, а студенти — у навчальні заклади по всій Україні. Володимирецький район розташований у 30-кілометровій зоні Рівненської АЕС, тому у випадку надзвичайної ситуації передбачено, що місцевих мешканців евакуйовуватимуть залізницею.

Дорогою ми робили фото через вікна і з відкритого тамбура, знімали відео. У вагоні познайомилися з місцевим жителем, працівником даної залізниці та учасником АТО - Андрієм. Він їхав на ремонтні роботи якоїсь ділянки вузькоколійки і ми йому так сподобались, що він віддав нам весь свій обід, хоча ми й відмовлялися.

Поліські краєвиди


На станції Локниця наша бродяча команда залишила поїздок щоб вирушити пішки до озера Нобель. Та на пероні нас знову "чекали". Цього разу віз з коником Машкою. Дядько фірман підвіз нас до села Локниця в якому ми зустріли туристів з Польщі та трохи перепочили біля місцевого магазину. Крім того тут ми надали першу медичну допомогу нашому рибаку Віталіку. Йому в ногу встиг залізти кліщ і нам довелося робити хірургічне втручання і діставати паразити. На щастя він виявився не заразним і Віталік досі ходить живий здоровий.

Автостоп по поліськи

Від магазину нас знову підвезли. Цього разу місцевий лісник своїм автомобілем, щоправда, не безкоштовно, ми скинулися йому на пальне.

З лісником Миколою

Пройшло не багато часу і ми вже стояли на березі озера Нобель. 

Славік з Лебедина на берегах Нобля

 

"Де вода - там і життя"

 

Воно знаходиться в Зарічненському районі Рівненської області та лежить у заплаві річки Прип'яті. Його довжина 3,2 км, ширина 2,5 км, площа 4,99 км², глибина 10 м. Нобель розділене на дві половини півостровом, який простягається з півночі на південь і на якому лежить однойменне село. Східна частина озера більша, але вузька і видовжена з півночі на південь, західна частина більш кругла, навіть овальна. Є чотири острови — два великі і два малі.
Живиться за рахунок водообміну з річкою Прип'ять, яка впадає в його східну частину з півночі і випливає з нього зі східного боку. На берегах озера розташовані села Нобель, Дідівка й Котира.

 

Четвертий день. Мальовничий схід Сонця. Нарешті вдалося проїхатися вузькоколійкою. Сьогодні не ходимо, а їздимо. З "поїздка" пересіли на кобилку Машку. Дядько Василь підвіз до села Локниця. В місцевому магазині поповнюємо запаси провізії та підзаряджаємо гаджети. Від сільмагу лісник Микола підкинув автомобілем до Дідівки. Потроху наздоганяємо втрачену добу.

Чудовий день. Сонечко, колоритні поліські села.

Купаємося в озері Нобель, робимо кілька фото біля пам’ятного знаку з епічними рядками, - “Де вода — там і життя!”.


Якби ми потрапили сюди вперше то напевно залишилися тут на нічліг, але я вже бував у цих краях і знав, що поряд є маленьке, проте дуже затишне і красиве озеро Засвіцьке. Після короткого перепочинку і купання ми вирушили саме туди.

Дехто з учасників подорожі пропонував лишатися на Нобелі, але коли всі побачили Засвіцьке погодилися, що я зробив правильний вибір привівши нашу групу сюди.

Озеро Засвіцьке

Ми тут були одні. Навколо озера був ліс, чисте соснове повітря та прозора вода. Погода остаточно покращилась. Сьогодні всі скупалися й попрали одяг. Вперше за ці дні ми розбили повноцінний табір. Поставили намети я і Рома розвісили гамаки, назбирали дров. Віталік наловив багато окунів на юшку.

Відпочинок в гамаках


На вечерю у нас сьогодні дві страви — уха та банош. Кашу готував сьогодні Рома, вона вийшла смачна та ситна. Після чаю та Славікового меду на десерт ми відпочивали. Рома лежав у гамаку, Славік пішов у свій намет, а я, Саня, Іван та Віталік сиділи біля вогнища.

Релакс на Засвіцькому

Навколо була ніч десь далеко на небі виднілися дрібні зорі через світло від великого багаття їх було не дуже добре видно. Тихенько шарудів очерет. Великі сосни злегка погойдувалися. Біля вогню було тепло й затишно. Заради таких душевних вечірніх посиденьок варто жити та подорожувати.

Іван дістав свій екзотичний інструмент та почав грати. Я не знаю як називається його дудка, але звуки вона видає чудові. Вона зроблена з глини у формі черепахи. З двох боків на ній отвори. Мелодія гармонійно поєднувалася з потріскуванням дров у багаті шелестом очерету та іншими звуками природи.

Цей вечір був найприємнішим у цій подорожі. Все сприяло гарному настрою і ми перебували у спокійному, навіть якомусь медитативному стані.

 

Йдемо на озеро Засвіцьке. Тут стаємо на нічліг. До темноти ще довго. Купаємося, перемо одяг, відпочиваємо. Хтось погойдується у гамаку, хтось ловить рибу.

На вечерю знову смачна юшка з місцевого окуня від Віталіка, банош у виконанні Роми та чай від Івана з цілющим медом з особистої пасіки нашого товариша, учасника подорожі, Славіка.

Усе зробили. Кожен займається особистими справами. Говоримо майже пошепки. Тиша, не чути навіть сільських собак. Лише пташки співають нам колискову. Наша Зірка сховалася за горизонт лише над лісом рожева смужка. На небі з'явилися перші зірочки та червоний Марс.

Як добреееееее! Щоб відчути ці прекрасні моменти потрібно бути тут з нами. Адже ні моя розповідь, ні наші фото, а ні відео нашого колеги бродяги та оператора подорожі Олександра Мелешка не зможуть передати всю навколишню красу і благодать.

Щоб пережити це потрібно пройтися "Поліською туристичною стежиною".

Життя продовжується. Ми подорожуємо...

 

Цього разу ми спали хто скільки хотів. Але на природі у таку погоду важко довго лежати. Прокидається сонечко, прокидається все навколо і самому хочеться вилазити зі спальника й рушати далі.

Ранок

Відчиняю намет і мене знову зустрічає мальовничий краєвид. Зарядка, заплив, сніданок і знову під ногами Поліська стежина.

 


Сьогодні нам потрібно знайти дорогу чи стежку через національний парк “Прип’ять-Стохід” з села Млин Рівненської області у село Сваловичі Волинської області. Або знайти людину яка таку дорогу знає і може показати її чи провести нас по ній. Або знайти когось хто може переправити всю нашу групу на човні на інший берег. Можливо нам доведеться йти болотами чи долати в плав русла кількох річок. По наявних у нас картах не все зрозуміло. Ромин навігатор показує стежину яка веде в напрямку Свалович, але обривається перед річищем і до протилежного берега вісімсот метрів невідомості. Був у мене й запасний варіант пройти до Свалович не по прямій, а через Любешів. Так виходить круг у більш як сорок кілометрів, але на цій дорозі реально зустріти попутний транспорт чи рейсовий автобус.

 

Дорогою до села Млин

Село Млин

Річка Прип'ять у Млині


Та перше, що ми зробили у Млині так це зайшли до місцевого магазинчика. Він зовсім маленький з найнеобхіднішими товарами й симпатичною продавчинею. Все що нам було потрібно ми купили й навіть трохи підзарядили акумулятори наших гаджетів. Біля магазина на травичці зробили коротенький привал.

 

У селі Млин заходимо у місцевий магазин поповнити запаси провізії. Попутно шукаємо людину яка знає дорогу у Сваловичі.

 

 А далі почалися пошуки. Ми шукали людину яка зможе нас провести на інший берег або переправити човном. Заходили в будинки до людей. Спочатку нам відмовляли. У когось не було мотора, хтось не знав дороги.


Як і варто було очікувати такої дороги не виявилось. Навігатор показує стежину, що петляє між протоками та болотами, але й вона обривається за кілька метрів до Сваловичів.

Шукаємо провідника або людину, що переправить нас на човні через плавні Національного природного парку. В декількох хатах отримали відмову, проте в іншій пощастило. 

 

Ми знову натрапили на добрих людей. Вдача повернулася до нас і в одному з місцевих обійсть ми познайомилися з літньою парою яка зголосилась нам допомогти. У них був мотор і човен, але він був маленький і максимум міг взяти на борт трьох людей. Тай господар дороги не знав, адже жили вони тут лише кілька років. Проте допомогли вони нам суттєво. Жінка обдзвонила всіх односельчан і домовилась з одним чоловіком який міг нас перевезти. Поки ми чекали розв'язання нашого питання господарі пригощали нас яблуками і навіть запрошували залишитися на обід, але ми відмовилися. Хоч нам і не хотілося цього робити, адже наші нові знайомі виявилися дуже цікавими людьми й розповіли багато гарних історій і взагалі поряд з ними було добре й затишно. Та нас чекала дорога. Ми й так добряче відставали від графіка. Перший раз ми затрималися на добу через відсутність “поїздка”, цього разу ми втратили пів дня на пошуки човна. Я розумів, що пройти весь маршрут до кінця вже напевно не вдасться.

Біля обійстя наших нових друзів


Чоловік з дружиною пенсіонери. Недавно переїхали з Вараша у мальовниче село Млин, ближче до природи. Мають невелике господарство і виглядають щасливими. Люди дуже привітні запросили на обід, пригостили яблуками, допомогли нам і з переправою. Є у них і човен з мотором, але чоловік не знає дороги. Воно й не дивно він тут живе зовсім мало, а щоб вивчити куди ведуть сотні протоків та рукавів Стоходу й Прип'яті потрібно не один рік. Та піднявши на ноги пів села добрі господарі допомогли знайти людину яка взялась перевезти шістьох вгодованих парубків з важкими заплічниками на той берег.

 

Через трохи часу ми познайомилися з Віталієм який погодився нас перевезти на інший берег на рідну Волинь. У нього був потужний мотор, але малий човен тому я вирушив з нашим новим знайомим за великим човном, який йому позичили його односельчани. Крім того дорогою ми ще й заїхали за бензином, адже на таку далеку дорогу його потрібно чимало.

З Віталієм


Нашого перевізника звати Віталій. Він перетворив звичайну поліську хату у міні готель. Точніше, зовні — це звичайний добре доглянутий дерев’яний будинок. Сучасні в ньому лише вікна. А от в середині гармонійно поєдналися стара відремонтована піч з побутовими приладами які можна побачити в міській квартирі. Ліжка з натурального дерева зі зручними ортопедичними матрацами. Та найбільше мене вразили стіни, які з усіх сторін обшиті дошками пофарбованими лляною олією. Є в будинку і кілька сучасних санвузлів. На подвір'ї будується баня. Є гойдалка з якої відкривається мальовничий краєвид на річку Прип'ять. А над самим берегом стоїть альтанка. Від агросадиби “Аква Віта” - так вона буде в майбутньому називатися, до чудового озера Засвіцьке двадцять хвилин пішки. Єдиний мінус в селі дуже погано з інтернетом, хоча можливо — це плюс.

 

Готель Віталія

 

За годину ми вантажили наші речі у довгу дерев’яну поліську чайку. Коли всі розмістилися ми вирушили.



І тут почалося диво. Навкруги була вода. Десь у цих краях річка Стохід впадає у річку Прип'ять. Десятки водних артерій переплітаються, розходяться й сходяться. На більших та менших острівцях й на берегах колишуться височезні очерети. Йти на моторному човні проти вітру та течії дуже захопливо. Дорогою ми зустріли багато різних пташок. Місцевість дуже мальовнича.

Йдемо на "чайці" по Прип'яті

Нацпарк Прип'ять-Стохід

 

Натужно працює двигун. Довга дерев’яна чайка розсікає хвилі. Човну проти течії й зустрічного вітру йти важко. Проте йому передається молодецький запал і він рухається щосили. Час від часу навіть бавиться та обливає нашого оператора Сашу, який сидить на носі та знімає, прохолодними бризками.

Навкруги кілька метрові очерети, зрідка на клаптиках суші ростуть чи то кущі чи дерева. І як в цьому водяному царстві орієнтується керманич Віталій!? Згадується комедія про рибалок - “ на два пальца левее Алголя…”, але ж то вночі по зірках можна орієнтуватися, а в день важче лише по Сонцю.))))

Орієнтовно за годину наша команда вже стояла на Волинській землі на березі села Сваловичі. Подякували нашому новому товаришу й вирушили знайомитися з селом.

 

За сорок хвилин наш човен причалив біля Волинського берега у селі Сваловичі. 

Підходимо до Свалович

 

Ми попрощалися з Віталієм закинули рюкзаки на плечі й вирушили у село Люб'язь.



Та дорогою ми ще оглянули самі Сваловичі. Це казкове село завмерло у давнині — будинки дерев’яні, дахи під стріхою. Під час Великої Вітчизняної Війни його спалили фашисти, але воно відродилося у тому ж стилі який був за діда прадіда. 

Сваловичі

 

Тут проживає десяток людей. Крім того у селі розташована вишка з якої відкривається запаморочливий краєвид на навколишні плавні.

 

Оглядова вишка у Сваловичах

Краєвид з вишки

 

На вишці



Ми стоїмо на крайній точці Волині. Далі непрохідні болота, плавні та ліси, як кажуть — тут вже ворони розвертаються. У Сваловичах, за останніми даними проживає двадцять три особи, ми бачили максимум п’ятьох. Під час Другої світової війни його повністю спалили, але село відродилося в автентичному стилі щоб з часом потихенько занепасти. Наскільки мені було відомо у село не була проведена електроенергія та на місці ми побачили новенькі опори електропередач. Електрику або провели нещодавно або замінили старі стовпи.

Приблизно в центрі села на пагорбі стоїть оглядова вежа з якої відкривається запаморочливий краєвид навкруги. Видно і місцевість яку ми мали б подолати якби нас не перевезли човном. Не знаю чи пройшли б ми там, але було б весело.

Після фотосесії та невеликого відпочинку ми вирушили до озера Люб'язь.

 

За якийсь час ми йшли дорогою до озера Люб'язь. З обох сторін росли чагарники й не було жодного свіжого подиху вітру. Не високі кущі тіні майже не давали, а спекотне полудневе сонце нещадно палило. Йшлося важко. Попутного транспорту траплялося дуже мало, а той що проїжджав не мав вільних місць. Дорогою ми зробили привал біля Дольської насосної станції. Навколо росло багато кущів смородини і ми трохи підживилися стиглими ягодами й поповнили запас вітамінів.

Дольська насосна станція

Дорогою до Люб'язя

 

Дорога була важка. Під ногами розбитий асфальт над головою спекотне сонце. З обох боків кущі та дерева від яких в цей час доби ніякої користі, адже тіні вони не створюють і водночас не пропускають хоч якийсь вітерець. Пройшли вісімнадцять кілометрів з невеличкими привалами. На одному місці натрапили на кілька кущів смородини. В цій подорожі ми їли — чорниці, малину, ожину, трохи брусницю та лохину(інші назви буяхи, гонобобель. Чи не від назви ягоди “лохина”, походить назва села Локниця, через яке ми проїжджали!?), ще й смородиною поласували.

 

Під вечір ми таки дійшли до Люб'язя.

Озеро Люб'язь

Лю́б'язь — заплавне озеро в Україні. Розташоване в межах Любешівського району, Волинської області, на схід від села Люб'язь. Довжина 3,8 км, ширина 2,5 км, площа 5,19 км², пересічна глибина 2,1 м, найбільша — 3,8 м. Гідрологічний режим залежить переважно від річки Прип'яті, яка тече через північну частину озера. В озеро з південного заходу впадає річка Коротсянка.

Береги низькі, подекуди заболочені. Взимку замерзає. Є два острови. Дно вкрите піщано-мулистими відкладами. Розвинута прибережно-водяна рослинність.

Рома пішов в перед щоб встигнути до закриття магазинів купити необхідні продукти і холодне пиво на вечерю. Та ми його наздогнали і теж встигли до закриття. Місцеві на конику, знову, підвезли нас до озера. Ми вибрали більш-менш підходяще місце для табору і почали розкладатися. В сутінках Віталік пішов ловити рибу, а я з Ромою “ловити” дрова.

 

В село прийшли пізно вечері. Двоє добрих дядьків і кобилка Белка підвезли нашу компанію до озера. Намети ставили в сутінках, готували їжу й вечеряли в цілковитій темряві.

 

Наш табір розміщувався на березі озера Люб'язь. У нас було мало часу для пошуків хорошого місця. Тут було багато людей й мало дров. Риби Віжанський так і не спіймав, що з ним буває дуже рідко та запас сухих гілок нам все-таки вдалося зробити. Після вечері ми розійшлися по наметах.

Наш табір

Ранок на Люб'язі

 

Їли мовчки — потомилися. Сьогодні я пішов спати не останній, як завжди. Потрібно було відпочити й прийняти важливе рішення. Пройти весь маршрут ми не встигаємо.

Закінчився п’ятий день і стало очевидно, що весь маршрут ми не пройдемо, адже у нас залишилося два дні. Тому я думав, що ми завтра доберемося до Білого озера, третього на нашому шляху, яке знаходиться біля села Невір, заночуємо і там завершимо подорож.Та цього разу моїм задумам теж не судилося здійснитися.

Цієї ночі знову було тепло ми гарно виспалися та відпочили. Віталік та Іван, зранечку, зібралися у Любешів маршруткою. Нам потрібен був банкомат щоб зняти гроші які у нас почали закінчуватися, а ще ми хотіли купити щось особливе на святкову вечерю. Ми вирішили доїхати сьогодні до Білого озера, влаштувати банний день(Рома обіцяв поставити туристичну лазню), відсвяткувати Івана Купала і завтра вирушати на Ковель з якого їхати до рідних міст.

Сніданок готував Рома. Сьогодні ми мали смакувати тушеною капустою. Я то її не люблю, точніше терпіти не можу, будь-яку тушену капусту, голубці, рагу й тому подібне. То в мене ще зі служби в армії до неї відраза, але хлопці хочуть капусти, то нехай буде капуста.

...Ромі подзвонили з дому. Йому потрібно терміново повертатися. Він вирішив, що відразу після сніданку вирушає на трасу, попутками добирається у Ковель, а там сідає на будь-який потяг у свою сторону. Славік вирішує раз вони разом приїхали, значить й додому їдуть разом. Одна справа якби це був перший день подорожі чи середина, а так все одно завтра фініш. Повернулися Іван та Віталік. Снідаємо…

З різних причин пройти весь запланований шлях нам не вдалося. Обставини склалися так, що фінішувати теж довелося на день раніше. Ми звичайно могли дійти ще до Білого неповним складом, але я вирішив завершити подорож на Люб'язі. Завершити щоб через рік знову зібратися дружньою командою та вирушити до нових пригод. Завершити тут щоб в майбутньому врахувати помилки допущені мною при організації та плануванні маршруту і наступного разу пройти всі задумані 18 озер.

Снідаємо. П’ємо по п'ятдесят грам на прощання. Це не кінець, а лише початок…

 

Ми усі різні, але у нас є те, що нас усіх об’єднало — любов до мандрів…

Останній акорд

 

Додому




P.S. Як показав час - це справді був лише початок. Для декого в прямому значенні. Наш оператор Мелешко Саша став мандрівником і вже рік ми подорожуємо разом. В червні 2019 ми вирушили автостопом в рідне місто нашого штурмана Гвоздецького Роми - Суми, де взяли участь у пакрафт****фестивалі та познайомилися з десятком туристів, мандрівників, однодумців. Любов до мандрів об'єднала нас у ще більшу спільноту.

 

А як же "Поліська туристична стежина"!? Вона жива! Рівно через рік 30 червня 2019 відбувся другий похід. Цього разу до нас приєднався ще один учасник, а точніше учасниця - Наташа. Ми знову познайомилися з купою добрих та цікавих людей, які нам всіляко допомагали. Крім того наша дружня компанія, випадково, знову під'їхала на кобилці Машці, а ще ми завітали в гості до наших добрих друзів - Олександра та Зіни з села Млин. І це ще не все. Подорожуючи поліссям ми побували в Бельгії й потрапили на святковий концерт до дня Івана Купала.

 

Хоча відразу обставини складалися не на нашу користь і мені навіть довелося змінити маршрут, точніше повернути його в інший бік. Тобто цього разу ми йшли по стежині у зворотному напрямку від Святого озера до Білого. Та виявилося, що такий спосіб проходження цікавіший та практичніший. Цього разу тривалість подорожі склала 9 днів. Спочатку я планував її на десять днів, але минулого року нас три дні мочив дощ, а цього року тепло видував сильний вітер. Через погоду ми скоротили дві "дньовки", замінивши їх однією "полудньовкою", на останньому озері ми мали провести ніч та відсвяткувати фініш, але холодний вітер вигнав нас по домівках раніше. Та все-таки ми відвідали тринадцять озер і добре відкоригували маршрут. Подолали пішки, на конях, човном й "поїздком" біля трьохсот кілометрів.

 

Але про всі пригоди під час другої подорожі, якось іншим разом.

 

*Цитати з шляхового журналу.

**Цитати з Вікіпедії

***Вузькоколійна залізниця Антонівка-Зарічне. Народні назви "Кукушка", "Поїздок", "Поліський трамвай", "Трансполіська магістраль"

****Невеликий переносний надувний човен, призначений для використання у всіх водоймах, включаючи технічні та океанські затоки та фіорди. Пакрафт розроблений таким чином, щоб він був досить легким(вага сучасних човнів до 4 кг) для перевезення на більшу відстань разом з іншим туристичним спорядженням.



Фото з подорожі 2019 року

Озеро Святе(Дружби)

Озеро Турське

 

Привал

Кладочка

Вечір на озері Радожичі

В дорозі

Озеро Чисте

 

Озеро Лука

Могила серед лісу

Будинок в лісі

Чебрець

Стежки та кладочки

Біля села Залисиця

Поліське село

Лісова дорга

За цим болотом вже Білорусія

Поліські дороги

Будиночок на узліссі

Привал на зупинці

Мешканець села Щитинська Воля

На випасі

Маленький лісовий мешканець

Озеро Біле(Любешівський район)

Табір на Білому

Там де сідає сонце вже Білорусія

Захід на Білому

Наша команда

Біля ватри

Холодний ранок

 

До зустрічі Біле

Вікові дуби на Білому

 

Поруч кордон потрібно мати документи

Вказівник

Озеро Любязь

Мейсон з Любяжа

 

Сьогодні на вечерю печені окуні

Йдемо на Млин

Наташа рулить

Протока з Любязя у Прип’ять 

Йдемо по Прип’яті

Плавні

Суперсашка

Пристань у Сваловичах

Сваловичі

У Сваловичах новий будинок

Оглядова вежа та краєвид з неї

Вечір на Засвіцькому озері

Сходить сонечко

Туманний ранок 

Ранкова кава

Озеро Засвіцьке

Дорога на Нобель

Озеро Нобель

Село Любинь

Будинок наших знайомих у селі Локниця цей куток села місцеві називають Бельгією. Ось так подорожуючи поліссям ми побували у Бельгії.

На подвір'ї наших гостинних друзів ми й заночували

А оскільки - була Купальська ніч то ми щей потрапили на концерт тутешніх талантів і були свідками спускання віночків на воду. 

Знову Поліський автостоп

Для справжнього мандрівника дім всюди.

 

Знову міст. Тепер ми переходимо його в протилежному напрямку 

Сьогодні поїздка вже не буде. Місцева дітвора розважається катанням на дрезині

Наш табір біля мосту через річку Стир

Ранок прохолодний, але ми веселі. Йдемо на ще одне Біле озеро, третє на нашому маршруті.

Мальовниче Біле озеро

Люблю це місце

Наша галявина. На ній ми завершили другу подорож “ Поліською туристичною стежиною” та роз'їхалися по домівках, але продовження обов'язково буде…

 

 Автор: Адилін Олександр м. Луцьк
2
ТОП 10 Сєвєродонецьк - наш рейтинг цікавих місць ц...
ТОП 10 Львів - наш рейтинг цікавих місць туристичн...